Іноземне громадянство не перешкоджає встановленню факту проживання в Україні: позиція Верховного Суду
За касаційною скаргою адвоката Василя Самолюка Верховний Суд сформував принципову правову позицію у справах про встановлення фактів, необхідних для оформлення належності до громадянства України або набуття громадянства за територіальним походженням. Наявність у заявника громадянства іншої держави сама собою не перешкоджає встановленню судом факту його проживання на території України станом на 24 серпня або 13 листопада 1991 року.
Цей висновок викладено у постанові Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі № 161/9609/22, провадження № 61-12995сво22.
Обставини справи
Заявниця народилася у Луцьку, навчалася за межами України, а згодом проходила інтернатуру та працювала лікарем у медичному закладі Волинської області. Документи про її трудову діяльність підтверджували, що у 1990, 1991 та 1992 роках вона працювала у Луцьку.
Пізніше заявниця тривалий час проживала за межами України та набула громадянство іншої держави. Після повернення до України вона мала намір оформити громадянство України за територіальним походженням.
Оскільки необхідні відомості про проживання не підтверджувалися документами встановленого зразка, заявниця звернулася до суду із заявою про встановлення факту її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та факту проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Луцький міськрайонний суд Волинської області встановив факт проживання заявниці на території України станом на 13 листопада 1991 року. Суд виходив із того, що на цю дату вона працювала у медичному закладі в Луцьку, а тому її проживання в Україні підтверджувалося письмовими доказами.
Водночас суд першої інстанції не встановив факту постійного проживання заявниці в Україні станом на 24 серпня 1991 року, оскільки визнав подані докази недостатніми.
Волинський апеляційний суд скасував рішення місцевого суду та повністю відмовив у задоволенні заяви. Серед підстав апеляційний суд зазначив, що заявниця є громадянкою іншої держави, не надала доказів припинення цього громадянства, а також належних доказів попереднього звернення до органів Державної міграційної служби України.
Аргументи касаційної скарги
У касаційній скарзі було наголошено, що предметом судового розгляду є не надання особі громадянства України і не визнання її громадянином України, а встановлення конкретного юридичного факту, тобто проживання на території України у визначений законом період.
Вирішення питання про оформлення громадянства належить до компетенції органів Державної міграційної служби України. Саме під час цієї адміністративної процедури перевіряються всі передбачені законом умови, зокрема документи, пов’язані з припиненням іноземного громадянства.
Тому наявність іноземного громадянства та неподання до суду зобов’язання його припинити не повинні були бути підставами для відмови у встановленні юридичного факту.
Встановлення належності до громадянства та набуття громадянства є різними процедурами
Об’єднана палата Касаційного цивільного суду звернула увагу на необхідність розмежовувати:
1) встановлення належності до громадянства України відповідно до статті 3 Закону України «Про громадянство України»;
2) набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до статті 8 цього Закону.
Ці процедури мають різні правові підстави, різну мету та вимагають встановлення різних обставин.
Якщо особа прагне підтвердити належність до громадянства України, юридичне значення може мати її постійне проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року. Конкретна дата залежить від підстави, на яку посилається заявник.
Якщо ж метою звернення є набуття громадянства України за територіальним походженням, значення має факт постійного проживання на відповідній території до 24 серпня 1991 року. Факт проживання лише станом на 13 листопада 1991 року для цієї процедури самостійного юридичного значення не має.
Отже, перш ніж звертатися до суду, необхідно правильно визначити мету встановлення факту та норму Закону України «Про громадянство України», на підставі якої особа планує оформлювати громадянство.
Іноземне громадянство не є перешкодою для звернення до суду
Верховний Суд не погодився з тим, що наявність у заявниці громадянства іншої держави виключає можливість встановлення факту її проживання в Україні.
Суд сформулював загальний висновок: саме по собі іноземне громадянство не є підставою для відмови у встановленні факту проживання особи на території України станом на 24 серпня або 13 листопада 1991 року.
Так само особа не зобов’язана подавати до суду докази того, що вона вже припинила іноземне громадянство, або зобов’язання припинити його. Відповідні документи подаються на іншому етапі, під час звернення до уповноваженого державного органу для оформлення набуття громадянства України.
Суд у межах окремого провадження не підміняє Державну міграційну службу України. Його завдання полягає у тому, щоб на підставі доказів встановити або не встановити юридичний факт, необхідний заявнику для подальшої реалізації його прав.
Яким був остаточний результат розгляду справи
Попри формування важливого правового висновку, Верховний Суд не задовольнив касаційну скаргу по суті вимог заявниці.
Причина полягала не в наявності у неї іноземного громадянства. Заявниця звернулася до суду з метою набуття громадянства України за територіальним походженням. Для досягнення цієї мети потрібно було підтвердити постійне проживання на території України до 24 серпня 1991 року.
Суд першої інстанції встановив лише проживання заявниці станом на 13 листопада 1991 року, а відмову в частині проживання станом на 24 серпня 1991 року вона не оскаржила. Тому встановлений місцевим судом факт не давав змоги досягнути зазначеної у заяві мети.
Верховний Суд залишив у силі відмову в задоволенні заяви, але змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду. З неї фактично були усунуті помилкові висновки про те, що іноземне громадянство та відсутність доказів його припинення перешкоджають встановленню факту проживання в Україні.
Крім того, Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду в частині стягнення із заявниці судового збору за апеляційну скаргу. Суд зазначив, що у справах окремого провадження судові витрати, як правило, не відшкодовуються.
Практичне значення постанови Верховного Суду
Постанова у справі № 161/9609/22 має значення не лише для конкретної заявниці. Об’єднана палата Касаційного цивільного суду сформувала правову позицію, яка стала орієнтиром для розгляду аналогічних справ і надалі була застосована судами на практиці.
По-перше, наявність у заявника громадянства іншої держави сама собою не є підставою для відмови у встановленні факту його проживання на території України станом на 24 серпня або 13 листопада 1991 року.
По-друге, питання припинення іноземного громадянства не належить до предмета доказування у справі про встановлення факту проживання. Воно вирішується компетентним органом під час подальшої процедури оформлення громадянства України.
По-третє, суд повинен з’ясувати мету встановлення юридичного факту. Саме від неї залежить, яка дата проживання має юридичне значення та які докази необхідно подати.
По-четверте, необхідно розмежовувати встановлення належності до громадянства України та набуття громадянства за територіальним походженням. Неправильне визначення правової підстави або юридично значущої дати може призвести до відмови навіть за наявності доказів фактичного проживання особи в Україні.
Сформована Верховним Судом позиція отримала практичне продовження. Заявниця, в інтересах якої адвокат Василь Самолюк звертався з касаційною скаргою у справі № 161/9609/22, надалі домоглася встановлення необхідного юридичного факту.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 4 жовтня 2024 року у справі № 161/14217/24 її заяву було задоволено та встановлено факт проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року.
Правовий висновок Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду також було застосовано під час задоволення заяв в інших справах, зокрема № 161/23597/24 та № 139/711/25. Отже, сформована за касаційною скаргою адвоката Василя Самолюка позиція Верховного Суду не залишилася лише теоретичним висновком, а стала дієвим правовим інструментом для захисту прав інших заявників.
Висновок
Судове встановлення факту проживання є одним з етапів оформлення належності до громадянства України або його набуття. У такій справі суд не підміняє Державну міграційну службу, не вирішує питання про прийняття особи до громадянства та не перевіряє виконання всіх умов подальшої адміністративної процедури.
Наявність іноземного громадянства не позбавляє особу права звернутися до суду і доводити факт свого проживання на території України. Водночас результат справи значною мірою залежить від правильного визначення мети звернення, юридично значущої дати та належної підготовки доказів.
Практика, сформована після ухвалення постанови у справі № 161/9609/22, підтверджує дієвість цього правового висновку. Заявниця, за зверненням якої справу було передано на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, зрештою домоглася позитивного рішення. На підставі тієї самої правової позиції було задоволено заяви й в інших аналогічних справах.
З повним текстом постанови Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі № 161/9609/22 можна ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень.